Він народився на Сколівщині, писати і читати навчався у Солонську і Дрогобичі, медичну освіту здобув у Львові, а нині мешкає у своєму облюбованому маєтку – у Лішні
За своїм характером він нібито спокійна людина, але водночас – непосидюча. Його ваблять мандри, він дорожить дружбою з тими з ким вчився всюди, по-особливому приятелює з побратимами, з якими ось уже 9 рік як воює з ворогом. Ті, хто знає цю людину, і прочитав цей абзац, без вагань назвуть його ім’я і прізвище.
Так – це Василь Андрусів. А все почалося з першого Майдану, коли він добровільно отримав щеплення проти несправедливості і зневаги. А далі – пішло поїхало. Був і другий Майдан, і 2014 рік, і Василь завжди на передовій, попри те що здоров’я інколи підводить (одного разу він травмував хребет і цей рецидив і досі муляє його). Він воює не лише за свою родину, а й за інші, в яких з певних причин не могли взяти зброю в руки. Хоча Василева зброя здебільшого медичні приладдя, але зброю на плечі тримає, бо на передовій кулі свистять не за розкладом.
Василь інколи приїжджає на короткий урльоп, але через день-два він не може знайти собі місця. Це бачить його жінка Оксана, яка із сумом в очах і образою в душі милостиво благає уже залишитись вдома. Але… змирившись з цією дійсністю знову чекатиме на нього як Пенелопа Одісея (до речі, 10 років цей герой мандрів «блукав» світом). Історія перемоги пишеться такими людьми як Василь Андрухів.
Я не розпитую його про війну, бо – це недоречно, адже у душі кожного хто воює десь злинає запитання, мовляв, піди туди, де пекло і зрозумієш, що таке рай на землі. Та й взагалі, ті бійці, які дивляться смерті в очі, обминають розмов на цю тему. Говорити про епізоди війни треба, але коли наступить день миру і спокою, а він, очевидно, не за горами, не тільки Сколівщини, а й всієї України, тоді і спливуть його засекречені сторінки…
Володимир ТУРМИС для DROBRO
Більше цікавого у друкованому виданні “Галицька Зоря”
