Володимира непересічна особистість, яка з висоти пташиного лету усвідомлює цінність приземленого життя, що має місце на низовині
Маючи медичну та природознавчу освіти, на одному з етапів свого життя кардинально, практично на 180 градусів, змінює специфіку роботи; організовуючи станцію з обслуговування та ремонту легкових автомобілів.
Під своє житейське лекало підбирав колектив. І фірма Володимира Павлишина, що дислокується у Трускавці на вулиці І. Мазепи, рік у рік завойовує позиції, надаючи широкий спектр технічних послуг – від діагностики до складного ремонту двигунів на цьому ринку послуг. Цьогоріч колектив відзначатиме свій чвертьвіковий ювілей. Чимало майстрів своєї справи й досі поруч із шефом. Деякі хлопці, які вже нині стали солідними чоловіками, отримавши певні навички й досвід через сімейні обставини залишили його, але не поривають з ним зв’язків, у багатьох випадках дають поради та рекомендації до якого майстра звернутися за допомогою. Це говорить про здоровий клімат в колективі, який культивується й досі. У нинішньому конкурентному і заздрісному світі – це виняток. Володимиру Павлишину вдається зреалізовувати чимало задумів іншого побутового сервісного обслуговування. Він вміє заповнити нішу тих послуг, які продиктовані вимогами часу.
Якось у розмові з головним архітектором Дрогобича Ігорем Петраничем, а це давній друг Володимира Павлишина, автор цих рядків запитав на чому тримається їхня десятиліттями міцна дружба, і той відповів: «на обопільній надійності та щирості. І наступне, Володя вмілий організатор, цілеспрямований, наполегливий і як Сковорода – допитливий мандрівник».
Той, хто знає Павлишина у Трускавці і поза його межами, підпишеться під кожним словом коли на його поріг завітав піввіковий ювілей, а це було 10 років тому, то його як у легендарній пісні Володимира Висоцького, потягнуло в гори. Тоді він підкорив Говерлу, а далі пішло та поїхало – Казбек, Арарат, Монблан, Каліманджаро, Непал і Орісаба. Спонукав його до цього захоплення давній приятель Володимир Лютов. Але це не все; альпіністи мають ще й краєзнавчий хист – на околиці Трускавця у районі гори «На долі» відшукали сліди колишнього поселення, каменоломні та навіть криївку на глибині 5 метрів. Там під час визвольної боротьби переховувалися наші мужні національні месники, котрі не бажали підкорятися злочинцям – московитам.
Свій пошуковий рейд вони здійснили продумано, бо знають минувшину краю. Своїм неоціненним скарбом у житті Володимир із дружиною Марією дорожать своїми доньками Іриною та Христиною, котрі разом зі своїми чоловіками подарували їм чотирьох внучат: Артема, двох Володимирів та Каролінку. І судячи з того, що дві дочки своїх синів охрестили Володимирами говорить про незаперечний авторитет і велику шанобливість до тата. А дідусь із щирістю та теплотою може говорити про них годинами.
Старший Артемчик – вправний різьбяр, один з Володимирчиків технік від Бога; власноруч розібрав та запустив двигун квадроцикла, відремонтував електропічку, а молодший чотирирічний тезка дідуся та двоюрідного братика сміливо став на гірськолижну трасу. Тішить своїми знаннями Каролінка, яка усердно, без примусу вчиться в школі на найвищі оцінки.
Говорячи про енергійну й непосидючу вдачу Павлишина слід відзначити його патріотичну, волонтерську діяльність із початком війни. Завдяки вмілій логістиці зумів налагодити надійний конвеєр гумдопомоги із польського міста Динів. Буси, які курсували у головний офіс у Трускавець, були орендовані Павлишиним, бо поляки безапеляційно пересвідчилися у надійності та порядності Павлишина.
Володимир Павлишин по життю крокує із високо піднятою головою, хоча деколи любить щось втнути нестандартне. Так одного разу він вирішив здійснити рейд із Болгарії через Румунію, Угорщину, Словаччину на ровері. Доїхав до Польщі; там зупинився на привал, але після перемоги над окупантом змінить маршрут і відвідає країни Прибалтики.
Можна було б для характеристики цієї непересічної особистості без зайвих проблем назбирати низку доброзичливих епітетів від багатьох людей, котрі почувши прізвище Володимира Павлишина не приховують свого захоплення ним. І це велике щастя, коли ти гордо крокуєш містом, де утвердився, чи рідним своїм Уличним (до речі, батьківську хату він передав у тимчасове користування місцевому священнику) і перехожі шанобливо вітаються із тобою.
Заради цього варто жити та насолоджуватися всім що послала тобі доля. Він впевнено крокує по землі, вміло підкорює гори, і при бажанні він може їх перевернути, але він надто помірковано підходить до всього, щоб не надірватися.
Я розмірковував над тим, чому Павлишина манять гори, і як людина, котра панічно боїться висоти, збагнув що є категорія людей, які з висоти пташиного лету усвідомлюють цінність приземленого життя, що має місце на низовині. І, напевно, в цьому є якась особливість тих унікумів, яким дано це осягнути та більше пізнати сенс життя – своєрідної філософії буття.
Володимир Турмис
На фото: Володимир Павлишин у різних ракурсах життя
Більше читайте в друкованому часописі
“Галицька Зоря”
