Зайвий раз представляти відомого дрогобичанина Хосе Йосиповича Турчика немає потреби, адже значна частина містян різних поколінь добре його знає
Хосе Турчика добре знає значна більшість містян, як колишнього футболіста, вчителя, тренера, спортивного менеджера та громадського діяча.
У своїх попередніх інтерв’ю він неодноразово ділився думками про найрізноманітніші аспекти власного життєпису, тісно пов’язаного з культивуванням найпопулярнішої у світі гри. Сьогодні пропонуємо читачам DROBRO зазирнути за лаштунки футболу з того боку, про який не завжди прийнято розповідати відверто.
– Пане Хосе, пропоную розпочати нашу бесіду з невеликого екскурсу про історію родини. Ви народилися 12 січня 1947 р. у Буенос-Айресі. За яких обставин Ваші батьки опинилися в далекій Південній Америці?
Моя родина походить з південно-східної частини Польської Республіки, з тих країв, де з давніх часів проживали українці. Тато був заможним землеробом, але прагнув ще більшого. Тому у 1930 р. відправився за океан на заробітки. Але йому не пощастило, бо якраз тоді світ занурився в стадію економічної стагнації, відтак батькові довелося пройти колосальну школу виживання в різних країнах Латинської Америки. Зрештою він зупинився в Аргентині, й лише у 1939 р. зміг надіслати частину зароблених грошей дружині, яка приєдналася до нього. Через це я став пізньою дитиною. Ми мешкали у столиці «срібної» країни, поряд зі стадіоном «Бока», в однойменному районі, з якого бере відлік історія міста, та котрий вважався доволі хуліганським.
– Йосип Турчик з 1940 р. був членом Комуністичної партії Аргентини. У 1940-х роках країна перебувала в стадії політичної нестабільності, за цей час змінилося шість президентів. Частина впливових політиків симпатизувала ідеям Беніто Муссоліні та Франсиско Франко. Це створювало проблеми для родини?
Так, час від часу відчувався тиск. Про чималий авторитет батька у середовищі лівих сил свідчить той факт, що у нашій оселі бував один з лідерів італійських комуністів Пальміро Тольятті (Генеральний секретар Італійської комуністичної партії помер у 1964 р. в Криму – Т. В.). Щоправда тато з 1945 р. поступово дистанціювався від партійних справ, зосередившись більше на профспілковій діяльності.
– У вересні 1955 р. в Аргентині відбувся черговий державний переворот. У результаті чого президента Хуана Перона було скинуто. Цей епізод остаточно вплинув на рішення Турчиків повернутися до України?
Поза всяким сумнівом! Стало остаточно зрозуміло, що залишатися в країні не надто безпечно. Тому батьки вирішили повертатися до рідних країв.
– На той момент Ви вже цікавилися футболом і стали палким прихильником клубу «Індепенд’єнте»?
Переважна більшість аргентинських хлопчаків божеволіли від футболу. Я не був винятком. А вибір на користь «Індепенд’єнте» пояснювався політичними симпатіями батька, який, зрештою, не був палким уболівальником. Радше навпаки. Слід відзначити, що футбол в Аргентині мав чітку прив’язку до соціальних та політичних груп суспільства. Якщо «Бока Хуніорс» (створений італійськими мігрантами – Т. В.) вважався клубом заможних осіб, то «Індепенд’єнте» – прихильників лівих сил. Не випадково основний колір їхніх футболок – червоний.
– Отже, у грудні 1955 р. родина Турчиків опинилася в Дрогобичі. Чому обрали саме це підкарпатське місто?
Тут мешкали наші родичі, яких перед тим депортували з Польщі на Донбас. Невдовзі вони перебралися до Дрогобича, відтак батьки вирішили, що такий крок полегшить життя усім. Також пригадую, що по дорозі на Батьківщину тиждень мешкали у чеському Брно.
– Як відбувалася інтеграція до спортивного життя міста 8-річного хлопчика? Коли і де розпочали відвідувати футбольну секцію? Хто був першим тренером?
Почну з того, що у СРСР існував віковий ценз під час запису в спортивні секції. Для футболу він визначався у 12 років. Тому ми починали з вуличної версії дитячого футболу. Лише у 1959 р. записався у групу підготовки «Нафтовика», тренером якої був Костянтин Григоров (колишній футболіст і хокеїст «Нафтовика» – Т. В.). Втім його тренування зводилися до проведення ігор, у яких він сам брав участь. Рятувала безмежна любов до футболу. Ми мешкали на вул. Спортивній, тому значну частину часу проводив з друзями поблизу стадіону. Нерідко знаходили там м’ячі, які вилітали за межі трибун.
– Відразу обрали амплуа захисника чи пробували інші варіанти?
У шкільні роки я виділявся високим зростом, що стало вирішальним чинником у виборі амплуа. Мене відразу зробили центральним захисником. Власне на позиції захисника грав у більшості матчів, у тому числі на дорослому рівні. Моїм завданням було читати гру та підстраховувати партнерів. Однак це обмежувало амплітуду дій, не давало можливість розкрити увесь свій потенціал. Адже я більше прагнув діяти у середній ланці.
– Вашими партнерами по дитячим та юнацьким командам були талановиті хлопці?
Достатньо назвати Остапа Савку та Лева Броварського. З Остапом ми однолітки, він грав поруч зі мною лівим захисником (за тодішньою тактичною схемою 1-3-2-5 – Т. В.). А Льова приєднався трохи пізніше, бо був на рік молодшим. Повинен також зазначити, що за умов відсутності повноцінного тренувального процесу, вагомим чинником зростання нашої майстерності стала значна кількість матчів. Якось Л. Броварський підрахував, що ми за одне літо зіграли близько 60-ти поєдинків.
– Зазвичай у юнаків 1960-х років футбольним кумиром був Пелє. У Вашому випадку це міг бути й хтось з аргентинських футболістів. Наприклад, славетний Альфредо ді Стефано.
Певно я був винятком, бо не мав кумирів. Про А. ді Стефано тривалий час узагалі не знав. У ті роки непросто було отримати інформацію про закордонний спорт.
– Можливо існував модельний захисник, на кого хотілося орієнтуватися?
Спочатку це був гравець збірної Бразилії Ілдералду Белліні. Потім німець Франц Беккенбауер. До речі, у Дрогобичі мене за фактурою порівнювали з московським армійцем Альбертом Шестерньовим.
– Можливо мріяли стати професійним футболістом? Якщо так, то за яку команду хотіли виступати?
Я скоріше бачив себе поза футболом. Можливо став би інженером, тим більше за настійливою порадою Л. Броварського вступив до механічного технікуму. Але тренер юнацького колективу «нафтовиків» Володимир Аксьонов (грав за футбольний «Нафтовик» у 1957-1960 рр., а хокейний у 1964 р. – Т. В.) переконав мене займатися футболом.
– Напередодні сезону 1966 р. дрогобицький «Нафтовика» втратив низку провідних виконавців. Зокрема, усіх трьох воротарів (Віктора Лактіонова, Рудольфа Ісупова, Володимира Сокола), захисників (Адольфа Федорова, Романа Бакланова, Мирона Бедрія), форвардів (Олександра Філяєва, Зіновія Гнатика, Євгена Голубія). На їх місце прийшли здебільшого молоді виконавці – Лев Броварський, Михайло Даниляк, Зеновій Кизима, Віктор Огородников, Володимир Якубик, Хосе Турчик. Хто виступив ініціатором запрошення 19-річного оборонця до колективу? Тренер Берталон Вейг?
Так, Б. Вейг, однак радше всупереч своїм принципам. Закарпатський фахівець орієнтувався на досягнення результату, тому не був прихильником залучення юних вихованців «Нафтовика» до основного складу. Одним з винятків був Петро Коссак (у 1964 р. – Т. В.), котрий виділявся прекрасною фізичною підготовкою. Але саме у цей час Федерація футболу СРСР вирішила омолодити футбольні команди, тому запровадила віковий ценз. Тренеру не залишилося нічого іншого як звернути пильнішу увагу на юнаків. Фактично нам пощастило.
– З ким доводилося конкурувати за місце в основному складі?
У центрі оборони діяли досвідчені Станіслав Береговський і Йосип Фалес, на флангах перспективні однолітки О. Савка (ліворуч) та В. Якубик.
– Яка була атмосфера у колективі? Хто був лідером у роздягальні?
Колектив розділявся на дві партії – «вейгівців» та «львів’ян». До тих, хто гуртувався навколо тренера, для прикладу, належали його земляки Йосип Фалес і Олександр Сабо. Я теж опинився у їхньому товаристві. Львівську компанію, до якої увійшли Станіслав Береговський, Віктор Ходукін та інші, очолював Борис Рассихін. Їхній неформальний лідер був ласий до грошей, бачив себе на місці Б. Вейга, тому підбивав колег до підкилимних ігор, основою яких стали «здачі» ігор. Ситуація настільки загострилася, що після однієї з домашніх зустрічей (вочевидь це була зустріч проти дзержинського «Старта», яку 2 липня 1966 р. дрогобичани програли з рахунком 0:1 – Т. В.) у роздягальні сталася бійка, бо частина футболістів висунули звинувачення Б. Рассихіну в діях проти команди. Він завжди грав центральним півзахисником, а у тому матчі свідомо віддавав верхові передачі у штрафний майданчик суперника, розуміючи, що високі захисники опонента легко їх перехоплять.
– Одна з перших ігор за основний склад «нафтовиків» припала на контрольну гру проти СКА (Львів), яка пройшла у Дрогобичі 3 квітня 1966 р. й закінчилася поразкою місцевої команди з рахунком 0:3. Ви вийшли на заміну в другому таймі. Пам’ятаєте свої відчуття?
Ні, зовсім не пригадую того поєдинку.
– Тоді можна припустити, що найпам’ятнішим поєдинком того року стала зустріч 6 липня у Кривому Розі, коли дрогобичани випадково одягнули синьо-жовту форму, викликавши тим самим переляк господарів поля. До того ж, програючи 0:3, зуміла вирівняти становище, відібравши у «Кривбаса» один пункт – 3:3.
Певно, що так. Такий результат став для усіх несподіванкою.
– Підсумкове 16-те місце з-поміж 20-х учасників першої зони класу Б сприймалося як розчарування чи елемент на шляху становлення молодої команди?
Не було якихось особливих переживань, усі прекрасно розуміли, що на більше претендувати було важко. У тому числі через фінансовий чинник. Мушу визнати, що вже у ті роки практика «продажу» матчів мала стабільний характер. У свій час славетний дрогобицько-бориславський форвард Зеновій Малик мені розповідав про епізод з перекупкою відомого воротаря В. Лактіонова з боку «Авангарда» із Жовтих Вод (у зустрічі фінальної частини першості УРСР, яка відбулася 28 жовтня 1959 р., дрогобичани програли з рахунком 7:2, а газета «Радянський спорт» виділила невдалу гру кіпера «нафтовиків» – Т. В.).
– Зігравши за «Нафтовик» в 1966 р. незначну кількість матчів Ви перейшли до полтавського «Колоса». Чому обрали саме цю команду?
Насправді це мене обрали. До Полтави запросив В. Аксьонов. Тим більше, восени 1966 р. я вже не грав за «Нафтовик». Річ у тім, що тодішні керівники долотного заводу (директор В. Чечіль) хотіли створити потужну команду, виділили на ці потреби кошти. Відтак новий тренер «Долотника» Йєне Міраї переманив мене до свого колективу. Ми удвох сформували пару центральних захисників. До слова, тоді ж я вступив до Львівської політехніки. Але вчитися довелося у різних за профілем інститутах, бо переїзди з команди до команди супроводжувалися переведенням до іншого навчального закладу.
– У 1969-1971 рр. Х. Турчик вже гравець кременецького «Буревісника» та тернопільського «Авангарду». Які спогади про цей період кар’єри?
Рівень футбол був непоганий, але я вже поступово задумувався про закінчення кар’єри. У 1970 р. мене відвезли до відомої московської травматологині Зої Міронової. У ході обстеження вона порадила закінчувати зі спортом, бо м’язи організму не дозволяли витримувати серйозні навантаження. Підсвідомо я це теж розумів, фактично «обманюючи» тренера та партнерів, бо більше діяв за рахунок читання гри. Але постійно так тривати не могло. Тому у віці 24-х років залишив професійний спорт. Щоправда ще рік пограв за команду Львівського вищого військово-політичного училища в чемпіонаті Львівщини.
– Далі розпочалася педагогічна робота. Відразу з СШ №2?
Так, з 1973 р. працював у цій школі.
– Кого вважаєте найталановитішим вихованцем цієї школи?
Безперечно Василя Карпина. На мою думку він найздібніший вихованець дрогобицького футболу за увесь час. Хоча далеко не повністю реалізував свій талант. Також відзначу Богдана Риб’яка та Ігора Пилипіва. За аналогією з Василем вони мали усі підстави добитися ще більших успіхів.
– Пропрацювавши шкільним учителем понад десять років Ви здійснили своєрідну революцію у футбольній підготовці хлопчаків. Як це трапилося?
У 1985 р. на свій страх та ризик, обійшовши ледь не усі школи міста, зібрав талановитих 7-річних дітей у групу підготовки. До неї увійшли Богдан Єсип, Олег Тимчишин, Іван Ільчишин, Роман Кіндратів, Іван Марків та інші. Мене не влаштовувала система підготовки футболістів у ДЮСШ, яка залишалася традиційною для СРСР, і здебільшого зводилася до проведення ігор. Я хотів випробувати західний варіант з акцентом на технічний вишкіл. Тому декілька років працював з дітьми на паркеті спортивної зали СШ №2, бо трав’яне покриття було не якісним.
– Хто видавався найбільшим талантом цього покоління?
Андрій Качмар з СШ №2! На жаль, він не став футболістом. Після тижневого перебування у київському «Динамо», де йому повідомили про відсутність швидкості, Андрій вирішив закінчити зі спортом. Також прекрасні задатки мав Роман Мартин з СШ №17. Але він не надто любив футбол, сказав, що хоче бути як Ж.-К. Ван Дам, тому обрав карате.
– Можливо згадаєте цікаві епізоди у роботі з цією талановитою командою?
Таких було чимало. Наприклад, мені тривалий час не вдавалося підібрати воротаря. Після повернення з літнього піонерського табору мені донька Ірина розповіла про хлопчика, який нічого не боявся, граючи на воротах. Але вона не знала ні прізвища, ні імені дитини. Його розшукали лише завдяки міському відділу освіти. Мар’ян Марущак мені дійсно підійшов, але проблемою стало категоричне небажання мами дозволяти синові грати у футбол. Вона бачила його кандидатом фізико-математичних наук. Зрештою хитрощами вдалося її переконати. Також запам’яталося як у 1991 р. на турнірі «Шкіряний м’яч» у Дніпропетровську нас вигнали зі змагань через тризуб на футболках. Власне тоді я команду розформував.
– Тоді теж повернемося до дорослого футбол, але спочатку аматорського. Після успіхів дрогобицького «Авангарду» 1986-1987 рр., коли команда стала фіналістом розіграшу кубка УРСР серед аматорів, настав помітний спад у результатах. Відтак після домашньої поразки від винниківського «Харчовика» (2 липня 1989 р., 1:2) подав у відставку тренер «Нафтовика» (з початку року «Авангард» змінив назву) Ярослав Дурибаба. Саме Ви замінили його біля керма дружини, хоча у пресі називали кандидатури Остапа Савки та Юрія Касьяненка.
Відразу скажу, що по-перше, серйозно кандидатури Остапа та Юрія ніхто не розглядав. Бо ще у травні, після гри дрогобичан у Жидачеві (на рубежі квітня-травня, рахунок 0:0), мене викликав на розмову перший секретар міського комітету КПУ Олексій Радзієвський. Логіка його аргументів базувалася на тезі, що на команду виділяють непогані кошти, але віддача у спортивних результатах неадекватна затратам. Я категорично відмовлявся тренувати «Нафтовик», але партійний очільник наполягав, загрожуючи, що тоді футболу в місті не буде, бо він не сприятиме його розвитку. Тому, хоч і не відразу, але довелося погодитися. При цьому заздалегідь повідомив Я. Дурибабу, що мене «сватають» на його місце. А по-друге, це була моя найбільша моя помилка у житті.
– О. Радзієвський був палким уболівальником?
Я б сказав, що скоріше він видавався дуже розумною та амбітною особистістю, який дуже хотів підняти рівень успіхів Дрогобича у різних сферах, у тому числі в футболі. Він дійсно вболівав за долю «Нафтовика», бачив як професійніше організувати життєдіяльність новоствореного клубу (спортивно- оздоровчий клуб «Нафтовик» з’явився у лютому 1989 р., президентом до липня працював Анатолій Веселовський – Т. В.). Адже тоді гравці команди отримували зарплатню на різних підприємствах міста, а О. Радзієвський планував об’єднати фінансові потоки на одному рахунку, аби працю футболістів проплачувати за єдиною відомістю. Великі сподівання він покладав на допомогу нафтопереробного заводу, але тодішній директор Роман Матолич ненавидів футбол.
– Тоді у чому полягала помилка Х. Турчика? В інтерв’ю сайту «Змістовно» від 18 жовтня 2018 р. Ви розповідали, що, з одного боку, тодішня команда була як єдина сім’я, де всі один одного добре знали. А з іншого – хтось хотів піднятися у результатах, дехто відбував номер. Певно тут приховується відповідь на запитання?
Цілком вірно! Я швидко збагнув, що чимало гравців займаються підкилимними іграми. Завжди вважав себе романтиком футболу, а тут через багато років знову зіштовхнувся з негативною практикою фіксованих результатів. До того ж, на вкрай низькому рівні була дисципліна. Своєрідними лідерами опозиції до тренера стали дві людини – Ігор Гіщак та один його молодший партнер (його прізвище на прохання героя інтерв’ю не називатиметься – Т. В.). Багато гравців ігнорували тренування, дехто зловживав алкоголем, зокрема Володимир Спариняк.
– Однак у перших трьох матчах під керівництвом нового тренера дрогобичани здобули звитяги (над «Ватрою» (Новий Розділ) – 1:0, «Сільмашем» (Львів) – 3:2, «Променем» (Воля Баранецька) – 2:0), а далі знову розпочалися «гойдалки». Це була відкрита форма протесту з боку гравців чи байдужість на полі?
Це проявлялося у різних формах. Частина гравців висловлювалася цілком відверто, заявляючи, що мені не місце в колективі. Або, для прикладу, команда здала гру у Львові проти «Сільмаша» (у серпні, рахунок 0:3 – Т. В.).
– Тому довелося ухвалювати кадрові рішення, бо у другій половині чемпіонату в одностроях «Нафтовика» майже не виходили на поле Володимир Спариняк, Ігор Чапля, Роман Бідник, Анатолій Савицький, Іван Бішко, Сергій Лукач.
Усе вірно. Хоча Р. Бідник та С. Лукач ще могли грати у команді, вони пішли з інших причин. А ось з І. Чаплею та В. Спариняком не зміг знайти спільної мови.
– До речі, з якими виконавцями було найкомфортніше працювати?
Василем Карпиним та Віталієм Маликом. Вони думали про результат, а не інтриги.
– До слова, саме Ви перевели Віт. Малика до основного складу відразу після свого призначення. Він у тому сезоні демонстрував шалені показники результативності у турнірі юнацьких колективів. Зокрема, у зустрічі проти новороздільської «Ватри» форвард відвантажив у ворота опонента відразу 7 (!) м’ячів (підсумок – 10:0). Чи могли розраховувати на подібне інші його партнери по юнацькому складу, який виглядав дуже переконливо?
Ні, лише Віталія бачив в основному складі.
– Як оцінював О. Радзієвський внутрішні перипетії у команді?
Підтримував мене. Хоча я неодноразово намагався подати у відставку. Один з вирішальних епізодів припав на поєдинок у Самборі. Перед грою представник «спартаківців» попередив мене, що дрогобичани домовилися здати гру. Перебіг подій підтвердив його слова (12 жовтня «Нафтовик» поступився з рахунком 7:1 – Т. В.). Наступного дня відбулося зібрання команди, на якому футболісти висловили мені недовіру. Після чого відразу відбулася розмова з керівником міста, на якій я сказав: «Ви не хотіли мене відпустити з команди, то тепер сама команда мене звільняє». Саме у ході цієї бесіди О. Радзієвський остаточно прийняв рішення про тотальну кадрову чистку в «Нафтовику». Хоча такі думки визріли раніше.
– Як це мало відбуватися на практиці?
О. Радзієвський доручив мені поїхати до Львова і там, завдяки своїм контактам, підшукати нових виконавців. Я домовився про зустріч зі давнім приятелем Богданом Мельником. Далі, у дещо ширшому колі, головний тренер львівських СКА «Карпати» Ніколай Самарін кинув репліку: «навіщо шукати окремих гравців, якщо є ціла команда! Ми можемо переїхати до Дрогобича!». Переговори між міською владою та генералами з ПриКВО тривали близько десяти днів. Ми домовилися розділити фінансування таким чином, аби зарплату й преміальні платили військові, а міська влада і підприємства брали на себе решту видатків. Відповідно «Нафтовиком» я до кінця сезону не займався. На три завершальні зустрічі чемпіонату він перейшов під опіку Романа Русевича та Євгена Камінського.
– Чи існували варіанти здобуття професійного статусу для футболу Дрогобича зі збереженням «Нафтовика»? Адже у середовищі місцевих уболівальників ліквідація улюбленої команди викликала неоднозначну реакцію, адже її підтримувало чимало глядачів, котрі ходили на стадіон аби побачити своїх родичів, сусідів, знайомих і т. д. Як тепер оцінюєте тодішнє рішення?
Я помітно вагався, адже у новій команді не було дрогобичан. Хотілося бачити в ній В. Карпина та Віт. Малика. Частину громадськості безпосередньо на зібранні, яке проходило на стадіоні, переконав О. Радзієвський. Зрештою «Галичина» швидко прижилася у місті. Більше того, стала притягальним елементом для усього Підкарпатського регіону, бо трибуни стадіону заповнювалися й за рахунок чисельної публіки, що приїздила на матчі зі Стрийщини, Сколівщини, Турківщини, Самбірщини.
– Цілком логічно, що саме Х. Турчик став першим президентом новоствореного клубу, який спочатку існував під назвою СФК «Дрогобич».
Мабуть так. Довелося зануритися у нову для себе роботу, якої не бракувало. Фінансові питання допомагав вирішувати нещодавній директор заводу «Знамя» Михайло Коростельов, якого О. Радзієвський попросив взяти у клуб.
– Новий голова Дрогобицької міської ради Мирослав Глубіш (з квітня 1990 р.) на одному рівні з Олексієм Радзієвським розумів проблеми футболу?
М. Глубіш не був футбольним уболівальником, тому не розумів правил його функціонування. Прихід до влади нового очільника Дрогобича зруйнував ту модель діяльності клубу, яку ми створювали разом з О. Радзієвським. Хоча після перших відвідин матчу «Дрогобича», коли чисельна глядацька аудиторія з помітним запалом підтримувала своїх улюбленців, він трохи змінив своє уявлення про футбол. Навіть посприяв виділенню частину коштів, які надійшли до бюджету міста внаслідок накладення штрафу на нафтопереробний завод.
– Дійсно у 1990 р. дрогобицька публіка шалено підтримувала нову команду, про що свідчили вщерть заповнені трибуни на перших матчах «жовто-зелених», які неодноразово хором виконували тепер всесвітньо відому пісню «Ой у лузі червона калина…». Але проблема її матеріально- технічного забезпечення так і не була вирішена.
Професійний футбольний клуб не може розвиватися без стабільного фінансування. Це – аксіома! До внутрішніх проблем додалися й зовнішні, адже ідея щодо перейменування клубу на «Галичину» викликала різко негативну реакцію у московських кабінетах, бо вона асоціювалася у них з відомою дивізією у складі вермахту. У підсумку вони прийняли рішення вивести зі штату клубу більшість ставок.
– Відтак до кінця 1990 р. з Дрогобичем попрощалися такі майстри як В’ячеслав Медвідь, Михайло Стельмах, Василь Бондарчук, Анатолій Сєдих, Володимир Кухлевський, Валерій Лінніков, Дмитро Устюжанінов, Анатолій Безсмертний, Роман Зуб, Марат Мінібаєв, Юрій Мокрицький та інші. Давайте спробуємо порівняти рівень майстерності того склад команди з «Нафтовиком» 1966 р. Вони були приблизно співмірні?
На мою думку рівень гри за декілька десятиліть зріс. Я критично ставлюся до висловлювань, що раніше футбол був якісніший. Мені більше імпонує сучасний варіант, більш швидкий та технічний. Певно тому «Галичина» 1990 р. видається майстернішою за «нафтовиків».
– Кому найбільше симпатизували з того складу команди?
Футбольним інтелектом виділявся Фаїль Міргалімов, який потім навіть виступав за російську футзальну збірну (як і В. Лінніков – Т. В.).
– Подейкують, що дуже талановитими вважався форвард В. Фурсов.
Так, це правда. На жаль йому у Підбужі зламали ногу. Тоді ми змагалися з доброгостівськими «Карпатами». Ставкою були 50 тис. крб., які пообіцяв заплатити керівник сільського клубу в разі перемоги дрогобичан. Підопічні Н. Самаріна спочатку пробігли крос від Підбужа до Лішні, а потім вийшли на контрольну зустріч. Вони не знали про домовленість з суперником, тому перший тайм провели у тренувальному стилі, зігравши 0:0. У перерві тренер емоційно загрожував футболістам, що за умови відсутності розгромного рахунку на рівні 10:0 вони знову побіжать крос. Відтак справу було зроблено. А хто у тому першому складі відрізнявся непростим характером? В. Медвідь.
У грудні 1990 р. Ви пішли з посади президента клубу. Від кого йшла ініціатива? Від Юрія Дацюка (до квітня 1990 р. працював головою міського виконавчого комітету, з лютого 1991 р. по червень 1994 р. – 1-й заступник голови міського виконкому – Т. В.), який запросив мене очолити спортивний комітет при міській раді Дрогобича. Тим більше, я ще продовжував працював вчителем у СШ №2. Справи передав Юрію Чируку.
– Повернення до «Галичини» відбулося у серпні 1992 р., коли Х. Турчика призначили головним тренером команди замість Б. Рассихіна. Це вже була зовсім інша команда, сформована здебільшого з місцевих виконавців – Василь Карпин, Василь і Віталій Малики, Степан Греділь, Георгій Грущак, Зенон Павлишак, Анатолій Валенко, Юрій Дубровний, Ігор Білан, Микола Дудич. Яких доповнювали Альгімантас Бряуніс, Серґо Ґоґоладзе, Андрій Воротеляк та інші. За результатами першого кола сезону 1992/1993 рр. дрогобичани зайняли четверте місце, поступаючись лише «Дніпру» (Черкаси), «Хіміку» (Житомир) та «Кристалу» (Херсон). Ви тоді оцінювали цей колектив як «дружній, хоч і без яскравих зірок, який здатен будувати гру як того вимагає ситуація». А у ролі цементуючої ланки у ньому виступали Ю. Дубровний, А. Воротеляк, С. Греділь й А. Бряуніс («Галицький футбол», січень 1993 р.). Але у підсумку «галичани» зайняли 9-те місце. Що не склалося у другому колі? Свою традиційну роль зіграв фінансовий чинник?
Мене переконав повернутися на тренерський місток Ю. Дацюк. Тоді команда грала без преміальних, що створювало сприятливе підґрунтя для закулісних ігор. Попри намагання переконати футболістів працювати на своє реноме, на потенційне майбутнє, уникнути здач ігор не вдалося. На жаль, не нехтували цим і такі сильні виконавці як А. Бряуніс. Механізм домовленостей був доволі простим. Команда-суперник за перемогу над нами могла отримати певну суму премії. Аби гарантовано її отримати, вона пропонувала опоненту поділитися частиною майбутньої винагороди.
– Але фінансове питання вирішувалося й у легальний спосіб?
Йдучи за тенденціями часу, я почав задумуватися про пошуки потенційного генерального інвестора для клубу, своєрідного місцевого олігарха. Зрештою згодом ним став Олександр Коростельов, який за мого сприяння очолив фірму «Доброта», спочатку як філію однойменної загальносоюзної організації. Стартовим капіталом для неї стали торговельні операції з військовими автівками. Невдовзі він придбав автобус для команди й вирішував інші питання матеріального забезпечення.
– Які матчі того часу запам’яталися найбільше? У вболівальницьких колах принциповими вважалися поєдинки з комарненським «Газовиком». Так, 11 вересня 1992 р. дрогобичани у гостях здолали опір сусідів, за яких грав Ігор Височанський, з рахунком 2:0.
Погоджуюся з такою оцінкою. З сусідами часто спостерігається запекле протистояння.
– Перше коло наступного сезону відзначилося не стільки ігровими аспектами, скільки автокатастрофою, яка трапилася 21 листопада 1993 р. у ході турне Керч – Севастополь. Тоді найбільше постраждало троє присутніх в автобусі. Не пригадаєте хто саме?
Дуже добре пам’ятаю той епізод. Ними стали водій, Ігор Курило і я. Адже сидів на передньому сидінні, тому від удару пробив лобове скло та вилетів на дорогу, після чого мене ще й переїхав автобус. Про загрозливу ситуацію свідчив той факт, що транспортний засіб не підлягав відновленню.
– Наскільки згадана подія вплинула на рішення залишити тренерський місток «Галичини» у січні 1994 р.? Чи усе-таки не оптимістичне 13-те місце турнірної таблиці з 22-х команд?
Аварія далася взнаки, але більшою мірою втомився від необхідності постійно вирішувати поточні справи, котрі не стосувалися тренерських функцій.
– Після призначення головним тренером Андрія Карімова Ви залишилися працювати в структурі клубу начальником команди.
Власне мене попросив залишитися А. Карімов, на кандидатурі якого зупинився О. Коростельов.
– У сезоні 1994/1995 рр. «жовто-зелені», за яких тоді зіграли Сергій Райко, Віктор Рафальчук, Ярослав Волошин, Андрій Воротеляк, Василь Карпин, брати Малики, Олег Береський, Степан Греділь, Серґо Ґоґоладзе, Георгій Грущак, Роман Ковальчик, Микола Дудич, Валерій Матусевич піднялися до 5-го місця турнірної таблиці. Ця команда могла замахнутися на більше?
Вважаю, що ні. Ми досягли фінансового, ігрового та організаційного максимуму.
– Мушу задати найнеприємніше запитання. На той момент Вашим головним опонентом став колишній партнер по клубу Олег Гайдук. Вістря його критики спрямовувалося на невідповідність рівня фінансування (за його словами воно суттєво покращилося завдяки МП «Універсал», футболісти отримували преміальні у розмірі 100 доларів США за перемогу) і отриманих результатів. Відтак небажання підвищитися до першої ліги. На користь своїх тверджень він наводив приклад «злитого» дрогобичанами з рахунком 0:1 поєдинку проти ФК «Львів», на який навіть не з’явився головний тренер А. Карімов, й незабаром написав заяву на звільнення. Наскільки ці цифри і тези відповідали дійсності?
Цілковиті дурниці! Один зі співробітників газети «Тустань», де були опубліковані ці дві статті О. Гайдука, який певно діяв у парі з Є. Камінським, відразу мене попередив, що вони мають замовний характер, аргументувавши свою згоду на публікацію фразою: «70 доларів на дорозі не валяються». Він також запропонував надати цілу шпальту часопису для спростування цих нісенітниць. Але у мене не виникло бажання йти цим шляхом.
– На рубежі століть Ви відійшли від футболу. Цікавішими стали інші сфери діяльності?
Частково так, бо я зосередився на зовсім інших справах. Працював у сферах правового регулювання, передусім амністії, міжнародній діяльності, благодійних інституціях. Певний період часу мешкав в Італії (Мілан, Рим), де також вивчав організацію підготовки юних футболістів у всесвітньо відомих клубах «Мілані» та «Інтері».
– Наша бесіда добігає кінця. Давайте спробуємо скласти символічну збірну партнерів Х. Турчика на футбольному полі. За якою тактичною схемою обиратимемо?
Давайте за схемою 1-4-3-3, але якщо йдеться про партнерів, то й себе запропоную до такої команди. Вона матиме наступний варіант (справа наліво): Іван Ковач («Колос» Полтава) – Володимир Якубик («Нафтовик»), Йєне Міраї («Долотник»), Хосе Турчик, Остап Савка («Нафтовик») – Лев Броварський («Нафтовик»), Борис Рассихін («Нафтовик»), Віктор Маслов («Колос» Полтава) – Петро Слободян («Авангард» Тернопіль), Володимир Данилюк («Нафтовик»), Юрій Підпалюк (ЛВВПУ Львів).
Дякую за цікаву розмову!
Інтерв’ю підготував Тарас Вінцковський.
6 лютого 2024 р.
