“Пляжний сезон скоро!” “Веселимося, бо не боїмося!”…
Воїн, Дрогобичанин з найпекельнішого фронту рашистсько-Української війни:
“Чесно, від цього починає падати планка і важко підібрати слова без матів. Вам що це, мультик якийсь? Красивий серіал, відеогра? Ви хоч розумієте, скільки втрат, сліз, крові і поту стоятиме за оцим самим контрнаступом?
Ви хоч приблизно знаєте, що зараз відбувається на фронті? Як військові стоять за кожний квартал, вулицю, будинок, окоп – до останнього, зубами?! Які втрати? І так, ми втрачаємо. І людей, і території. За цим всім ігривим настроєм в ящику і соцмережах – зовсім інший сценарій.
Це не про зраду. Це про реальність та повагу до того, що робить піхота, десант, ДПС, поліція, НГУ, ССО, ГУР і т.д…
За вашими сміхуйочками і легковажністю стоять тонни страждань і ріки крові. Перемога для вас уже доконаний факт?! “Коли вже той контрнаступ”? А що ви робите для цього? Й*б його …, 2-3% населення країни воює, ще 10% (дай Бог) – допомагає і волонтерить. Решта що? Або звалили, або забили. Війни нема, вона десь там далеко.
Ми живемо в різних світах. У нас – фронт, постійні обстріли, болото, втрати друзів виснаження, поранення, контузії і знову в бій. У наших рідних – безсоння, сльози, нерви, переживання. В нас – вижити, знищити ворога, врятувати країну і допомогти.
У вас – все заїб’сь. Далі ср*тесь між собою, далі роз’єднані..
В Києві вже події річної давності забули наглухо. Всім пофіг. На заході країни на місцях взагалі окрім виборів та політичних інтриг ні про що більше не думають. Наклепи, оббріхування, образи, вигадки, зради – все йде в рух. Яка війна, який фронт.. Тут свої “бої” – владу поділити, землю, коментарчики дибільні під анонімними аккаунтами написати і ще й військових обісрати, що не так воюють. Особи чоловічої статі тікають від повісток, прикриваючись вигаданими болячками, сім’ями, депутатськими мандатами..
Знали б ви, як презирливо і мілко виглядають оті ваші інтрижки та потуги. Невиносимо чути від тих, хто про війну знає лише з ящика, всі ці слова про перемогу і наступ – невиносимою є інтонація і те, що за нею.
Бо коли все ж ту перемогу військо здобуде, ви не згадаєте тих, хто зробив найважче – зупинив і втримав ворога, щоб нові свіжі бригади сформувались і натренувались. Ви не згадаєте простого піхотинця, танкіста, десанта, який гинув в посадці чи якісь тричі-спаленій будівлі, тримаючи свою зону до останнього.
Така природа більшості, та й пам’ять, як у акваріумної рибки… Нажаль, і я не знаю, що має ще статись, щоб це змінилось.
Як завжди, вдячний тим, хто стоїть на фронті та тим, хто допомагає, хто підтримує.
Ви і є Українці, Ви і є нація.
