Народжений в Обервізенталі в Німеччині у 1943-му, щоб помогти підпіллю УГКЦ Франкового краю дочекатися Незалежности в Україні!
Напередодні Світлого празника Томиної неділі, 23 квітня 2023 року Божого відійшов у засвіти до Бога парафіянин Дрогобицького храму священномучеників Северина, Віталія та Якима Ярослав Возний, передає DROBRO.
Як пишуть рідні (Богдан Лазорак) у Фейсбук: “Напередодні Світлого празника Томиної неділі, 23 квітня 2023 року Божого відійшов у засвіти до Бога наш Вуйко Славко – чоловік моєї Хресної Мами і брат моєї мами – Ярослав Іванович Возний (2.06.1943 р.н.).
Народився в Саксонському місті Oberwiesenthal, що в Німеччині в сімї остарбайтерів: діда Івана та бабці Павліни Возних по маминій лінії. Це була родина співорганізаторів підпілля УГКЦ в місті Дрогобичі у 1947-1989 рр., чудові родинні педагоги і оберігачі національно-патріотичної культури України.
Дідусева родина має коріння в Устриків Дольних біля Сянока, Літині та Дрогобичі. Бабці – з Площі Ринок в Дрогобичі.
Після завершення війни дід пропонував бабці Павліні ще в Німеччині їхати до США, щоправда бабу Павліну магнітом тягнуло до Батькіщини. Тут , у Дрогобичі, проживла її мати – моя прабабця – Параня. Дід погодився. Бабця із маленьким маминим братом – Ярославом Возним приїхали в Дрогобич у 1945-му.
Натомість Діда Івана зарезервували одразу в резервний полк армії СРСР для продовження війни совітів із Японією. Дід три роки перебував на Уралі, але у зв’язку із нападом США на Хіросіму їх полк так і невідправли на острови. Повернувшись до Дрогобича дід Іван із родиною розпочав власну війну – за відновлення Незалежності та УГКЦ.
Свого часу Ярослав Возний спільно із дідом долучився до порятунку богослужбових речей, ікон та бібліотеки церкви Св. Спаса, які тайкома переховали у храмі пресвятої Тройці. Пригадую ,як бабця розповідала, що коли вуйко щойно народився, якась бездітна графиня в тому німецькому містечку вимагала віддати дитину їй, мовляв “ти молода, і ще будеш мати дітей”, проте бабця Павліна і дідусь змогли відстояти рідне дитя.
Після тяжкої праці і повернення із Німеччини, бабця не мала змоги влаштуватися на навчання або кращу роботу, відтак працювала з другої половини 1940-х рр. у Другій школі міста Дрогобича. Де й пішов навчатися Ярослав Возний. Врешті в цей час були переслідування астарбайтерів ,як і усюди. Єдиним прихистком була Церква і братство підпілля. Вуйко Славко зростав разом із моєю мамою на Заваллю у центрі Дрогобича, прощо в родині часто говорили “на площі”. Я пригадую добре ці закамарки ,як досі зберігають таємниці підпільних Богослужінь просто під носом парткомівських кагебіств. Близьким товаришем і надійним другом нашого вуйка Славка по підпіллю був і залишається Адам Хлопек, родина котрого відстоювала підпілля римо-католиків.
Мало кому відомо про те, що Ярослав Возний мав безпосеренє відношення до організації Богослужінь під керівництвом отця Сокола, а також багатьох інших хранителів Філіокве УГКЦ. Врешті шлюб, хрещення та поховання часто відбувалися потайки, як це сьогодні вже добре відомо в літературі.
Пригадується численні церковні мандрівки у 90-х рр. минулого столітя, коли ми усією родиною, разом із дідом, бабцею, хресною та вуйком славком їздили церквами Дрогобиччини на відновлення все нових і нових греко-католицьких парафій або жна празники.
А скільки ще можна писати про щоденне життя, старовинні німецькі мелодії на губній гармошці, яка передалася від дідуся, колядування під п’єцом, рибальські історії з його внуком Романом, поїздки на дачу-фасенду в старовинні Дережичі тощо.
Ярослав Возний тяжко хворів, але до останнього був членом Церковного братства Парафії Дрогобицьких Священномучеників.
Більше ФОТО в нашому ТК DroBro7/24 (Підписуйтесь на наш Телеграм канал і не пропустите нічого цікавого)
“У нашому народі кажуть: в часі Світлого Тижня Господь Бог кличе до Себе лиш найдостойніших. Кажуть, що двері до Царства Небесного у тім періоді відчинені навстіж – тож за душу новопредставленого взагалі не варто нікому переживати.
Знаючи бібліографію п. Ярослава Возного, з якої можна писати книги про любов, відданість й інші чесноти, які стають нині архаїчними, запевняю себе, що таке кажуть недаремно. “Старий, святий п. Славко! Старий, святий п. Славко”, – повторяю сам собі, коли згадую, як п. Ярослав ревно стояв на колінах опісля прийняття Тайни Євхаристії, розповідав про підпілля, свідчив про прощення, згадував про свою дружину п. Катерину, тішився правнуками чи роздумував про Вічний спочинок в обіймах Всемилостивого Господа, не зважаючи на всі житейські перипетії, що Його зустріли.
Сьогодні так сумно на серці не лише через факт констатованої смерті великої і доброї Людини. Сумно, бо нині на одного Свідка Надії стало менше – й іншого такого, я впевнений, не буде вже більше ніколи.
“Осиротів Дрогобич”, – запишу я сьогодні без пафосу. Осиротів заквітчаний дерев’яний храм мого Батька. Осиротіли десятки ще молодих і вже поважних священників. Осиротіли сотні хлопців, що коли-будь прислуговували в маленькій, гіпсокартонній каплиці на Коновальця в Дрогобичі і ґартувались у любові п. Ярослава. Осиротіли ті, що з Ним за компанію порпались у болоті під час побудови храму. Осиротів і я з братами. Бо Господь покликав до Себе Нашого пана Славка. Покликав, коли завелів – бо Господеві належить право кликати, а нам лиш лишається право у сльозах приймати цю Волю.
Дорогий Пане Славку, я знаю, що Ви дізнаєтесь про цього листа вже десь з Небесної Канцелярії. Дізнаєтесь, коли куплятимете хлопцям з Вівтарної Дружини якісь чипси на кошти зі своєї пенсії, як купляли колись нам, дрібним хуліганам з Коновальця, які ловили біля церкви тритонів у калабані. Жартуйте там багато. І відпочивайте заслужено – бо тут, на землі, Ви вдосталь натерпілися.
З повагою і сльозами
Іларіон (від імені всіх тих згаданих хлопців)
Спочивайте в мирі, Пане Славку!”
Редакція DROBRO висловлює щирі співчуття рідним та близким п.Ярослава.
