16 липня ц.р. у столиці України Києві перестало битися серце Олексія Васильовича Радзієвського
Раніше підступна хвороба украдкою вибила його із звичного режиму життя, але він до останнього подиху чіпався за рятівну соломинки. Та на все Божа воля. У березні йому виповнилося лише 73 роки.
Олексій Васильович був оптимістом пожиттю, незважаючи на різні виклики долі. Хоча заради правди частка завжди мінлива та змінюється не на краще. За скеруванням він разом із дружиною прибув на Львівщину. Енергійного та завзятого інженера обком партії, запросивши на роботу у промисловий відділ. Згодом його рекомендували на посаду першого секретаря Дрогобицького міській партії. А коли в 1989 році розпочалися протестні настрої в суспільстві проти системи, то Олексій Васильович проявив цілковиту лояльність до національного спротиву.
Згодом за ці «заслуги» громада міста двічі вибирала його міським головою. Більше того колишній партфункціонер із Луганщини був причетним до спорудження пам’ятника Степану Бандері: за що на свою адресу отримав злиденну критику як збоку супротивників так і націонал-патріотів. Та Радзієвський вмів по-філософськи всім відповіді на різні закиди. З Дрогобичем його пов’язує половина життя. Перебуваючи у влади на перших Він робив все можливе, щоб залишити по собі добрий слід на землі. Чи вдалося йому це зробити – одному Богу відомо, але в мемуарах багатьох дрогобичан він залишить добрий спомин.
Олексій Васильович Радзієвський був непересічною особистістю, лідером у багатьох громадських проектах, громадської думки. Він вмів сміятися крізь сльози, коли на душі було не сладко. Будь-які поради, а в житті кожної активної людини без цього не обійтися, він сприймав із гумором. В нього було загострене почуття відповідальності. І попри сталеві нерви (як любили говорити про нього близькі люди) він був ранимою людиною, яка тяжко переживала невдачі, епізоди несправедливого ставлення до себе.
Невблаганна смерть збурила богиню випадку, щастя і долі Фортуну, і Олексій Васильович пішов біля засвіти у теплі та лагідні липневі дні.
Вічна Вам пам’ять Олексію Васильовичу.
У смутку – близькі друзі і знайомі, хто знав його і дорожив дружбою із
ним.
Володимир Турмис для DROBRO
Більше читайте в друкованому виданні часопису “Галицька Зоря”
