Пам’яті Данила Богуславського
Невдовзі після звільнення над Херсоном розвіяли прах Данила Богуславського. Він загинув у середині жовтня під час контрнаступу на місто. Оскільки Херсон звільнили завдяки йому — але, на жаль, уже без нього, брат із другом залишили частинку бійця в місті, за яке він віддав життя, і виконали останнє бажання Данила — він написав сценарій свого похорону й заповів, що робити з його прахом.
Про загиблого — лише в теперішньому часі
У рідному Ужгороді про Богуславського досі не говорять у минулому часі. «Таке відчуття, що він поруч, просто я не можу йому подзвонити», — цю фразу сказали усі співрозмовники. Вони не хочуть, щоб про нього забували. Тому вулиця, де живуть батьки Данила, матиме його ім’я. А на стіні школи, у якій він навчався, з’явиться меморіальна табличка.
Про Богуславського показують фільм у прайм-таймі головного спортивного каналу США — перед Суперболом, який дивляться сотні мільйонів людей. А згодом брат і колеги їдуть у Сполучені Штати, аби ще раз розказати світу про українського спортсмена, який грав в американський футбол, але замість каркаса та форми надів бронежилет і став на захист власної країни.
25 лютого в Ужгороді команда «Лісоруби», гравцем якої був Данило, відіграє турнір пам’яті Богуславського — уже розробили макет форми, на якій буде напис «Світло за нами». Саме так казав Данило, коли пояснював свій мотив піти на цю війну.
«Коли я просив брата не йти в армію, він уже зголосився»
Брат Данила Роман Богуславський починає розмову з фільму про свого брата. Уявіть, каже, в Різдвяний вечір канал NFL Network з аудиторією 70 мільйонів показує кіно про спортсменів Української ліги американського футболу, які пішли на війну й загинули.
«В американців є традиція дивитися футбол на Різдво, тому розказані на таку широку аудиторію історії гравців ужгородських “Лісорубів” чи київських “Патріотів” — це дуже круто. Цей фільм, до речі, подали на спортивне “Еммі”», — каже Роман Богуславський.
Він на якусь мить затихає, і далі я чую фразу, яку озвучать іще три з чотирьох візаві, з якими говорю про Данила. «Я кожного дня з ним далі спілкуюся, просто зараз він не може відповісти мені».
Роман зізнається, що досі перечитує повідомлення брата з початку великої війни. Тоді він зголосився долучитися до лав тероборони й просив Данила лишатися вдома, прикривати тил і батьків. «Брате, що за соплі?» — відповів йому Данило й повідомив, що ходив до військкомату ще три дні тому, і його вже взяли в роту охорони.
«Сказав, що це він не хоче, аби я воював, бо в мене мала дитина й вагітна дружина. Він мав усі можливості лишатися в тилу, але рвався у перші лави. Ходив на полігон. Попросився в штурмовики, пішли звільняти Херсон. Вони пройшли 35 км від Апостолового, Біляївки до Нової Кам’янки. За день до загибелі ми говорили з Даніком — довго, хвилин 20-25. Було важко, але він залишався веселим. Усе нормально, казав, москалі тікають, це круто. Наступного ранку мені подзвонив друг Даніка. Був поганий зв’язок, але Володя плакав у телефон, і я одразу все зрозумів», — пригадує брат.
«Він усвідомлював від початку до кінця, чому пішов на війну»
Першим про загибель Данила дізнався його друг Володимир Феськов. Ще напередодні вони розмовляли телефоном, і Данило, як завжди, переконував, що в нього все добре.
«Я пам’ятаю той день. Неділя, прекрасна погода, сонце. Іще подумав: така гарна днина, от би її ніщо не зіпсувало. А потім це повідомлення, і далі ми з Ромою (братом Данила Богуславського — ред.) весь день обдзвонювали усіх знайомих на фронті й поза ним, намагаючись спростувати чи підтвердити факт смерті Даніка. Аж доки польовий медик не сказав, що його точно більше немає, бо саме він констатував його смерть», — пригадує Феськов.
Він наголошує, що Данило міг не брати участь у війні, але пішов добровільно.
«Він розумів усі ризики. Він розумів головну місію. Це не був неусвідомлений вчинок, без підґрунтя. Він чітко міг перерахувати всіх людей, яких пішов захищати на війну — батьків, дівчину, брата, його дружину та дітей, нас усіх… Данило — це той випадок, коли людина усвідомила від початку до кінця, чому вона йде на війну. Він тривалий час був на оборонному рубежі під кордоном із Білоруссю, його страшенно злили всі ці риття траншей, створення оборонних рубежів. І коли надійшло бойове розпорядження на Херсон, він у телефонній розмові сказав: “Ось воно, тепер я відчуваю, що можу зробити свій вклад у цій війні”. Він пішов на цю херсонську кампанію. І загинув», — каже Володя.
Звільнення Херсона Володимир зустрів зі сльозами: його друг Данік мав бути серед тих, кого зустрічали з обіймами місцеві жителі! Але натомість Феськов зі старшим Богуславським поїхав на місце загибелі та знайшов той самий окоп. Прах Данила вони розвіяли біля пам’ятника першим корабелам, під звуки ворожих мінометів.
«Набережна прострілювалась, але не було страшно. Страшно було прощатись. У мене ніколи не було брата. Данік став мені за нього. Він переймався мною, а я ним», — розповідає Володя.
Вони мріяли, що старими зберуться разом, увімкнуть вініл Depeche Mode на схилі якоїсь гори, питимуть віскі, а онуки будуть поруч крутити косяк.
«Чорна, бл*дь, скринька»
На похороні Данила рідним та близьким зачитали листа, якого він написав за життя. Хлопець заповів, щоб це зробила його начальниця Надія Семен. «Той лист був структурований так, як це міг зробити лише Данило. Він називався “Чорна, бл*дь, скринька”».
Надія Семен цитує частину листа: «Усім привіт, уже востаннє. Мені нелегко це писати, але вам зараз, напевно, ще важче це слухати (…) Вибачте мені всі. Я був необережний або надто самовпевнений, можливо, це була доля — цього я не знаю. Але не жалкую ні про що. Я встиг побути щасливим, встиг трохи побачити світ, пережити тисячі різних історій та разом із вами створити мільйон різних спогадів. Не забувайте, за що ми воювали і гинули. Слава Україні!»
Надія каже, що Данило за пунктами розписав, хто і що має робити.
«“Перше: я хочу, щоб мене кремували. Друге: я не хочу, щоб мій похорон перетворився на показуху, тому там не має бути політиків, партій та священників”. Також просив дуже акуратно повідомити про його смерть батькам та дівчині, яку довго шукав і дуже любив. Словом, він розписав свій похорон як івент, для кожного виділив ролі…
У цьому весь Данік, він був таким за життя — постійно переймався, щоб усе було достойно і всі почувалися комфортно. На його похороні було дуже багато людей, до двох тисяч. Рідні, друзі, всі наші співробітники, вся команда регбістів, ті, з ким він ремонтував машини у своєму гаражі (він ночами займався ремонтом автівок, йому було лише 32, і з цього міг вийти згодом добрий бізнес, якби він жив)… Йдучи на похорон, ми розуміли, що все має бути красиво. Навіть квіти ідеальні підбирали для нього», — пригадує жінка.
Вона пам’ятає, що Данило загинув у неділю 16 жовтня, а розмовляли з ним востаннє у четвер. «Я зібрала деякі речі, хотіла передати, спитала, як би це доставити: “Ти ж не на нулі, ні? — Ні, нуль давно вже за нами”, — відповів Данік. Жартував, що в його багажнику лишилися кава й солодощі, і зараз він ту каву шукає в захоплених російських окопах, як наркоман».
Данило заповів, щоб частину його праху поховали, а частину розвіяли в особливих місцях. Разом із друзями він збирався переплисти Босфор — тож попросив їх висипати прах у води протоки, коли вони її перепливуть. Весною через початок війни у них із родиною пропали квитки на Тенерифе — він заповів, щоб після перемоги родичі туди полетіли і взяли частинку його праху. Дещицю батьки мали закопати під деревом у будинку — вихідними він їздив до них допомагати його споруджувати.
Стипендія імені Данила Богуславського
Після смерті Данила Надія Семен із колегами думали, що можна зробити для його батьків. Зібрали гроші, Надія принесла їх.
«Вони, звісно, одразу сказали — передайте це на армію. Я переконала їх залишити ці гроші. Казала, що якби він жив, працював і заробляв, то цими грошима міг би підтримувати батьків. От потрібно буде операцію в старості — ви зможете зробити її на ці гроші й відчути, що це син вас підтримав», — розповідає Надія.
Невдовзі батьків Данила запросили до офісу, де він працював. Хотіли показати їм ту частину життя сина, яку вони не бачили.
«Передала мамі голосові повідомлення, які надсилав Данило, спільні жарти з чатів, фото, відео. У перший ковідний рік, коли всі боялися вірусу й сиділи вдома, він їздив вулицями міста і знімав для нас, як цвітуть сакури… З усього цього ми зробили сховище, оформили його як фотоальбом “Тепер я на хмаринці” з доступом за QR-кодом».
Компанія, де працював Данило Богуславський, започаткувала в УКУ стипендію його імені. Тому, хто її здобуде, оплатять рік навчання на факультеті прикладних наук. Надія Семен каже, що в УКУ є практика, коли стипендіати пишуть подячні листи своєму спонсору.
«Ми чекаємо, що якось цього листа отримають батьки Данила. Їм буде приємно. Це буде ще один момент у житті, коли вони знову пишатимуться своїм сином», — каже Надія.
Джерело: hromadske
